Мерседес підстрибував на розбитій дорозі. Яна слухала захоплену розповідь свого майбутнього чоловіка Вадима про своє рідне село. Їхали знайомитися з родичами.
Яна виросла в Києві, працювала на телебаченні і любов нареченого до сільського життя її трохи дивувала. Вони під’їхали до великого будинку з гарними воротами. З хвіртки вибіг Петро — рідний брат Вадика. Він, після смерті батьків, жив у батьківському будинку з дружиною Ольгою.
Після обов’язкових обіймів гості були по саджені за стіл, який ломився від їжі. Сиділи весело, обговорювали майбутнє весілля. Після застілля брати розташувавшись у кріслах, потягували домашню наливочку і згадували дитинство.
У Яни закінчилися сигарети і вона вирішила з’їздити в місцевий магазинчик. У магазині була невелика черга, Яна прилаштувалася в кінці. Позаду пролунав дитячий голос:
— Тьотю, ви остання?
Яна обернулася і остовпіла. Хлопчик був вражаюче схожий на Вадика! Просто копія! Вона присіла навпочіпки перед ним і запитала:
— Тебе як звуть?
— Саня.
— А маму твою? — Яна вдивлялася в обличчя хлопчаки: ніс, очі, вилиці — все Вадика!
— Олена. Тільки вона померла, — відповів Саня і додав. — Давно вже.
— А тато твій де?
— Не знаю. Я з дідом живу. Він старий, зовсім вже й не ходить. А вам навіщо?
— Та так просто…
Вийшовши з магазину, Яна зупинилась біля автомобіля. Озирнулась.
— Це ваша? — запитав Саня, вийшовши слідом.
— Хочеш, додому підвезу? — запитала Яна. – Залазь на переднє сидіння.
Ще дивовиж ніше – Саня жив у старому похиленому будинку через дорогу від будинку брата її нареченого! Не може бути таких збігів!
І хто ця Олена, мама хлопчика? Чому вона померла? Стільки питань і жодної відповіді! Зараз запитаю у Вадика. Запитати не вийшло: обидва брата, розвалившись у кріслах, хропли на весь дім. По дому бігала Ольга, прибираючи зі столу.
— Оля, мені потрібно поговорити з тобою, — сказала Яна. Ольга кивнула і сіла поруч з нею. — Сьогодні хлопчика бачила — просто копія Вадика! І живе через дорогу. Хто він? — запитала Яна.
Ольга раптово почервоніла і зніяковіла.
— Здається, я чогось не знаю? Розповідай! – сказала Яна.
***
Вадик продер очі і побачив Яну:
— Привіт, — хрипко вимовив він. — Ти не уявляєш, як це — спати в цьому незручному кріслі!
— Ти мені краще скажи, як це, коли сусідські діти на тебе схожі? — холодно поцікавилася Яна.
— Ти про що? — насторожився Вадик.
— Про те, що сім років тому ти кинув вагітну сусідку Олену і поїхав до столиці! Коли тобі повідомили, що у тебе народився син, тобі було все одно. Коли тобі сказали, що Олена потонула, тобі теж було все одно! А твій син зараз живе зі своїм дідом на його копійчану пенсію! — ледве стримуючись, відповіла Яна.
Слава мовчав. Сказати в своє виправдання було рішуче нічого. Все так і було.
— Він щойно пішов у перший клас! І пішов один, його ніхто не супроводжував, тому що дід прикутий до ліжка! — додала Яна.
Вадим продовжував мовчав. Що тут скажеш? Яна витягнула з сумочки пачку купюр і кинула на стіл.
— Тут сто тисяч. Гроші що ми відклали на весілля. Віддаси ці гроші і вибачаєшся за те, що ти така сволота!
— А весілля? — запитав Вадик.
— Весілля не буде. Я повертаюся до Києва. Без тебе. Я не можу вийти заміж за людину, яка зрадила жінку, а потім свою дитину! І не дзвони мені більше.
Мерседес пилів по сільській дорозі. Яна хотіла швидше повернутися до Києва. На душі було важко …