Сталося це рік тому. Був перший день зими, випав сніг. Моя дружина поїхала на роботу на нашому автомобілі і поїхала без якоїсь потрібної сумки, повернулася і щоб не паркуватися, зателефонувала мені і попросила винести.
Я накинув куртку, шапку, схопив сумку, вступив у гумові шльопанці на босу ногу, а повертаючись у квартиру, зустрів немолоду сусідку – старшу нашого під’їзду. Є така посада, яку обіймають активні пенсіонери.
Я поважаю жінок поважного віку. Завжди готовий сумку піднести, чи навіть кран полагодити. Але є одне виключення – зла й скандальна старша нашого під’їзду. Усі сусіди чоловічої статі для неї – алкоголіки й наркомани, а жіночої – повії. Ще й моїх дітей вона постійно проганяє з лавки біля під’їзду. Буцімто, створюють багато шуму.
Кажуть, що за часів СРСР старша під’їзду була якоюсь чиновницею у парткомі.
Отже я віддав сумку дружині, повернувся й стою біля ліфта у шльонках і куртці. Підходить старша по під’їзду, якій до усього є діло. Каже:
– А чого це ви в шльопках по снігу ходите?
Вирішив пожартувати:
– Та я завжди так ходжу. Сніг теплий, он озимі під снігом зимують, ведмідь всю зиму у барлозі спить.
– І куди ви так ходити?
–Я ходив у один диспансер на процедуру. А потім у цьому ж взутті піду на роботу. І вам раджу спробувати.
–Так і підете?
–Так і піду. Кажу ж, сніг теплий.
Вона стоїть з відкритим ротом:
– А у який диспансер ви ходили?
Кажу ж, все й про всіх їй потрібно знати! Відповідаю, ледь стримуючи сміх:
– Психонервологічний.
– Оце так…–– бурмоче вона. А вираз її обличчя говорить: ну тоді все зрозуміло.
Наступного дня повертаюсь з роботи. Чекаю на ліфт у своєму під’їзді. Ззаду підходить вона – старша під’їзду, зі своїми донькою й зятем. Чую тихо сказаний уривок фрази – «… той придурок, який ходить босоніж по снігу».
Ми привіталися і вона, показуючи пальцем на мої зимові черевики, питає:
– А чому ви сьогодні не босоніж на роботу ходили? Адже сніг теплий.
Я, дивлячись на свої черевики, відповідаю:
– У сенсі босоніж? А чому я маю босоніж ходити на роботу? Дивне питання.
– Чому ж дивне? Ви самі вчора, чи коли це було? Ми ж з вами… Ти ж зі мною в ліфті їхав (вона розхвилювалась, тому відкинула етикет та перейшла на «ти») Ти що не пам’ятаєш, чи що?
– Ну колись ми з вами напевно в ліфті їздили. То й що? Що я маю пам’ятати?
– Ну ти повертався з психдиспансера, тобто з божевільні, в шльопанцях на босу ногу. Чи забув? Я ще спитала, чому в зимовому пуховику, у теплій шапці, а ноги босі? Надворі мороз й сніг… пам’ятаєш?
Донька з зятем тим часом стоять із відкритими ротами.
– Дивні речі ви кажете. Як би я пішов по снігу у гумових шльопанцях? Та й ні в якій божевільні я не був. Ви щось плутаєте.
– Як же плутаю!? Чи ти хочеш сказати, що я з розуму вижила зовсім? Та ти ж точно із божевільні босоніж йшов!
Я злякано від неї відсахнувся:
– Я нічого такого не говорив і не хочу сказати, ось свідки. Я просто хочу дочекатися ліфта та поїхати додому.
– Та що ти з мене ідіотку робиш? Мабуть знову з божевільні їдеш? То так і скажи. Я ще в тебе запитала: «А ти не замерзнеш босий в снігу?»
А ти мені сказав, що їдеш із божевільні, що сніг гріє, озимі зимують під снігом і ведмедеві в барлозі тепло. Адже ти був у гумових шьопках! Так чи ні?!
– Які ще озимі? Яка божевільня? Вибачте, але ви мене з кимось плутаєте. Я пристойна людина, не ходжу по снігу у шльопках, я не божевільний, у мене ось зимові черевики є. Подивіться, може вам здалося, що це шльопки. Навіть не знаю, що й сказати.
Приїхав ліфт, дочка із зятем притримали скандальну стару, даючи зрозуміти, що вони зачекають іншого ліфта. Дочка каже:
– Заспокойся вже, мамо. Все зрозуміло. Вибачте її, будь ласка, такий вік.
– Та я так і зрозумів, що тут скажеш, усі такими будемо. Гарного вечора!
Ще кілька поверхів крізь стіни ліфта було чути, як далеко внизу, старша по під’їзду лаяла мене, а заразом і своїх близьких і далеких родичів, які не вірять у босого божевільного сусіда.
І ось уже майже рік вона зі мною не розмовляє. А мене це цілком влаштовує.
Ще більше цікавих життєвих історій читайте тут!