Моя мама народила собі іграшку…

Я свою маму просто не впізнаю! Народила собі іграшку на старість! Тепер восьмирічна дочка в’є з неї мотузки! А мене виховували по-іншому!

Я маму пам’ятаю жорсткою і принциповою. Незважаючи на те, що мене народила в студентстві, з раннього віку тримала в суворості і вимагала неухильного дотримання порядку скрізь – у кімнаті, на робочому столі, у портфелі, у навчанні.

Скільки себе памятаю, мала обов’язки по дому: спочатку прості, з віком, все складніші. Зате вже в першому класі я могла начистити картоплі та зварити суп, сходити в магазин, з’їздити на гурток за чотири зупинки від будинку.

І в дитинстві я трохи ображалася на маму, бо багато подружок-ровесниць жили набагато вільніше. Проте, з віком зрозуміла, що у багатьох речах мама мала рацію.

Зараз у мене своя сім’я, трирічний син, і в питаннях виховання я дотримується маминої лінії – привчаю малюка до порядку і вимагаю виконання ним своїх обов’язків, хай поки що символічних.

А тепер, власне, моя історія. Все дитинство я просила батьків народити мені сестричку, а ті лише відмахувалися – мовляв, живемо у тісноті, грошей немає. А там підіспіли «шалені дев’яності», коли не тільки народжувати – жити було тяжко. Про другу дитину і думати забули.

Проте у віці «за сорок» батьки раптом дозріли! Життя налагодилося, я виросла, навіть не залишивши їм спогадів, а чи були вони батьками? Їм здавалося, я завжди була самостійною, цілеспрямованою – одним словом, дорослою. І ось захотіли народити і виростити – відчуваючи себе матір’ю та батьком.

Спробували, аж ніяк. Але й відступати вже не хотіли – обстежилися, лікувалися, зрештою, пішли на ЕКЗ і в сорок два роки мама народила мені сестру Веронічку.

Зараз Вероніці вісім. Мама не працює, сидить з нею вдома і «насолоджується усвідомленим материнством». А я просто не упізнаю свою строгу маму: сестрі дозволено все! Батьки скуповують їй одяг та іграшки, а останнім часом уже й гаджети, загодовують солодощами, безкінечно розважають – «коли ж дитину побалувати, як не в дитинстві».

З тобою ми наробили стільки помилок, що уявити лячно! – пояснює мені мама. –Та й час був інший, тоді багато собі дозволити не могли!

Проте результати виховання особисто мене пригнічують – дівчинка росте балувана, примхлива, у школі – успішність ледь найгірша в класі. Мама усе виправдовує – «вона ж ще дитина». Але ця дитина без будь-яких моральних гальм може назвати хоч сестру, хоч матір «вівцею», робить виключно те, що хоче, і ніхто їй не указ.

Можливо, я й особливо не звертала  б уваги на все це, зрештою, дитина не моя. Проте в останній рік відчуваю, що у батька з матір’ю не все добре у стосунках. Як на мене, все рухається до розлучення, і дуже схоже, що у батька зявилась інша жінка, йому тепер не до Вероніки.

У матері на тлі емоційних переживань загострилися старі хвороби, з’явилися нові, досить серйозні, і час від часу вона заводить зі мною розмову на тему: «Обіцяй, що якщо мене не стане, ти сестру не кинеш». І хоча мамі ще тільки п’ятдесят та і медицина іноді робить чудеса, мене лякають навіть теоретичні думки про те, що колись доведеться взяти сестру до себе. На мої зауваження сестра, як правило, просто шпурляє у мене свої іграшки.

Тож я не знайшла нічого кращого, як сказати матері, що якщо вона і далі так виховуватиме Вероніку, – сестричка, в разі чого, піде до дитбудинку. Бо я з нею не впораюсь. І ніхто не впорається.

Мама серйозно образилася на мене. Довго не розмовляли, помирилися аж за два місяці. Але тактику виховання Вероніки мама не змінила.

Що мені робити? Мовчати, ніби моя хата з краю? Але мамине здоровя стрімко погіршується, цілком можливо, що скоро сестра буде цілком моя турбота. Навіть якщо з матір’ю все буде гаразд, вона вряд чи впорається, коли Вероніка стане підлітком, і доведеться втручатися, вирішувати проблеми. Чи втручатися вже зараз? Але як?

Ірина С.