Ми з чоловіком жили добре. Ростили сина. Щоправда, «закінчилася» сім’я рівно десять років тому. Зараз мені майже 50 років, а тоді я була ще молода і гарна.
Спочатку чоловік працював у будівельній фірмі простим робітником, потім бригадиром став, а потім і сам відкрив свою компанію. Побудували будинок за містом, чоловік мені заборонив працювати — треба за будинком доглянути, та й в обійсті справ повно – то квіти посадити то грядки прополоти. А незабаром наш син одружився. Народилась у нас онука Стася. Чоловік її любив шалено, тому, коли в вихідний син сказав, що привезе Стасю (він кожен вихідний привозив), а чоловік сказав, що зайнятий, я насторожилася.
— Що сталося, Сашко?
— Та сталося, — роздратовано відповів чоловік. – Ці вихідні я на роботі проведу – знаєш, у нас планується податкова перевірка. Я всіх бухгалтерів викликав на роботу, а сам побіжу додому відпочивати?
— Але ж ввечері ти прийдеш додому. Ми тебе зі Стасею зачекаємо.
— Кажу ж, що не знаю! Може, у батька переночую, щоб туди сюди не мотатися…
Сашко сам розумів, що несе дурниці, від цього сердився ще більше.
У суботу після того, як чоловік поїхав, я почекала обіду, завела машину і поїхала до нього. От не на місці було серце. А мені завжди краще гірка правда, ніж солодка брехня.
Звичайно ж, нікого в офісі не було. Був охоронець зі своєю дружиною і все. Я поцікавилася, де Олександр Олексійович, але той лише плечима знизав:
— Не знаю, можливо, на об’єкті…
Я ще не встигла вийти з будівлі, як дружина охоронця промовила чоловікові:
— Як можна бути такою дурепою? Ти, коли мені заміну знайдеш, одразу скажи. А то вже все місто знає, а вона гасає, чоловіка шукає…
Я сіла в машину та набрала номер чоловіка:
— Сашо, нам з тобою терміново треба поговорити, — ледве промовила я.
— Олю, ну ж ти розумієш, я на роботі…
— Немає тебе на роботі! Я стою біля твого офісу!
Напевно, щось було в моєму голосі таке, що він не сперечався:
— Зараз. Ти де будеш?
— Під’їжджай додому.
Він приїхав, увійшов у хол і навіть не роздягався:
—Нам потрібно поговорити? – запитав він.
— У тебе з’явилася інша жінка?
— Так. Я нічого не можу з собою вдіяти.
— Тоді нічого не треба говорити. Ти підеш чи мені піти?
Куди я могла піти? Він це знав:
— Піду я, — промовив він, щось запхав собі в чемодан і вийшов.
І потяглися дні. Довгі-довгі. Та дні ще не так страшно, а ось вечори і ночі …
Я почала втрачати у вазі, худнути, перестала на себе звертати увагу. Приїжджала подруга Маринка. Чоловік Маринки був близьким другом Сашка, і вона знала все. Лаяла мене за те, що я ніяк не можу забути чоловіка.
А нещодавно, на мій день народження я чекала на сина з привітаннями. Тому не надто здивувалася, коли двері відчинили ключем.
— Синочку! Це ти? – крикнула я з кухні, розраховуючи, що приїхав син.
Але у вітальні стояв чоловік.
— Можна увійти? – запитав він.
— Звичайно, це ж і твій дім теж, — стенула плечима я.
Сашко виглядав дуже погано. Не поголений, кумедне пальто-з претензією на молодіжність, замість сорочки — футболка не першої свіжості. За ці десять років, що його не було, я бачила його вперше.
Ні, я не розраховувала на повернення, але… Сашко був батьком мого сина, він прийшов, отже, щось у нього сталося. І йому потрібні були не мої закиди, а… чорт його знає, що йому було потрібно.
— Олю, пробач мені… якщо зможеш, вибач. І ще… я залишуся тут, — опустився на стілець Сашко.
— Дивись сам, – знизала я плечима. — Я ж кажу: це і твій дім.
Я не допікала питаннями, бачила, що Сашко сам хоче щось пояснити, але була не готова до розмови.
Пояснила ситуацію Маринка.
— Ну що ти, Ольго! – сиділа вона переді мною, у кафе, де ми з нею домовились зустрітись. — Все банально. З’явився юна особа , якій захотілося круто пожити. Та й давай свої чари застосовувати. А твій дурень повівся. Потім дівка заявила, що вагітна. Твій і розтанув. Не міг він вагітну дівку залишити. Але світ тісний, через кілька років хтось твоєму відкрив очі. Сказав, що перед ним у його дівки був шалений роман. І що дитина не його. Той зробив аналіз ДНК, точно! Ну… вирішив, що допомагати хлопчику буде, той ні в чому не винен, але жити з цією брехливою особою більше не хоче.
І ось тепер я думаю-а чи варто пробачити? Адже це не просто сказати «я тобі пробачаю». Тепер же він десь затримається, а я вже подумаю, що в неї, він скаже мені, що картопля пересолена, а я скажу, щоб повертався до своєї дівки, хай вона йому варить. Загалом, за найменшої нагоди згадуватиму зраду. Чи вистачить у мене сили забути про все це?
Ще більше Реальних життєвих історій читайте тут.
Також читайте Ваш майбутній шлюб буде приречений, якщо має чотири ознаки…