— Іро, нам треба поговорити, — голос чоловіка, який щойно повернувся з роботи, пролунав із вітальні напружено.
Ірина повільно вийшла до нього.
— Я слухаю.
В його очах вона побачила суміш рішучості та провини.
— Я покохав іншу жінку. І… хочу розлучення.
— Добре.
Сергій кліпнув, подивився на неї широко розплющеними очима..
— Ти… згодна?
Ірина підійшла до нього.
— Сергію, ми разом п’ятнадцять років. Я бачила, як ти змінився за останні місяці. Нові сорочки, дорогий парфум, постійні «затримки на роботі». Я юрист, любий. Моя робота — помічати деталі. То хто вона?
— Ти її знаєш. Вона працює в нашій компанії, у відділі маркетингу. Аліна, їй двадцять п’ять.
— На двадцять років молодша за мене, — посміхнулася Ірина. — І за тебе. Класика жанру!
Сергій сів на диван:
— Я з’їду. Сьогодні ж. Аліна запропонувала пожити в неї. Щодо розлучення… — він зам’явся. — Я готовий усе розділити по-чесному.
— Чудово. Тоді давай обговоримо деталі, — Ірина взяла зі стола блокнот. — Ця квартира була куплена за мої гроші до шлюбу, тож за законом вона залишається мені. Дача за містом теж моя — подарунок від моїх батьків. Твоя машина залишається тобі, моя — мені.
— Стривай,— Сергій насупився. — А як же наш спільний бізнес? Юридична фірма?
— Моя юридична фірма, — м’яко поправила його Ірина. — Моя! Яку я заснувала власним коштом десять років тому. Позичила гроші у батьків. Ти, якщо пам’ятаєш, значишся там менеджером.
— Але ж я привів туди стільки клієнтів! Я працював, як проклятий!
— І отримував найвищу у фірмі зарплату. — Ірина перегорнула сторінку. — Після розлучення ти, звісно, не будеш у мене працювати. Аліні теж краще піти…
— Це нечесно! Я вклав у цю фірму стільки сил!
Вона подивилася на нього уважно:
— Сергію, ти ж не думав, що отримаєш половину мого бізнесу?
Мовчання було красномовним.
— Боже мій, — Ірина навіть розсміялася. — Ти справді так думав! Любий, у нас був шлюбний договір. Ти його підписав. Пам’ятаєш?
— Я не читав його, просто довіряв тобі!
— Даремно. Ніколи нічого не підписуй не читаючи. Перше правило юриспруденції. — Ірина закрила блокнот. — Згідно зі шлюбним договором, бізнес заснований будь ким із нас, при розлученні залишається йому. Бізнес — мій. Квартира — моя. Дача — моя. Машина твоя…
— Значить, п’ятнадцять років шлюбу — це ніщо? — голос Сергія тремтів від образи.
— Ну ти ж сам так вирішив, коли зібрався піти. — Вона встала. — Ти хочеш свободи — отримуй. Але свобода має ціну.
— Забирай свої речі. Завтра я передам тобі позовну заяву на розлучення. І ти будеш вільний.
— Любов – це святе, я тебе розумію. Вона молодша, вродливіша за мене. Єдина вимога: назад не просись. Я тебе точно не прийму.
Аліна підсіла у його машину, чекала результату розмови в кафе неподалік.
— Сонце моє! Вона погодилася?
— Погодилася. Без проблем,— похмуро відповів він.
— Я ж казала! — Аліна обвила його шию руками. — Вона мене боїться. Я молода, красива, я можу дати тобі те, чого вона вже не може.
— Вона залишила мені лише цю машину.
Аліна відсторонилася.
— Що? Як це?
- Нерухомість, бізнес — усе це її. Був шлюбний договір.
— Але… ти казав, що у вас величезна квартира, дача, фірма!
— Квартира її. Дача теж. А фірма… — він гірко посміхнувся. — Фірма завжди була її.
Обличчя Аліни спотворилося гримасою невдоволення.
— Ти хочеш сказати, що у тебе нічого немає?
— Я знайду нову роботу!
— Нову роботу, — повторила вона повільно. — Сергію, тобі сорок п’ять. Ти останні десять років працював у фірмі дружини. Яку роботу ти знайдеш?
— Я професіонал. У мене зв’язки, досвід. Житимемо у тебе.
— Зв’язки дружини. Досвід роботи у дружини.— Аліна відкинулась на сидіння:
— Господи, я думала, що ти забезпечена людина! Ти ж їздив на дорогій машині, носив костюми за вісімдесят тисяч гривень!
— Машина моя. А костюми… — він зам’явся, — Іра дарувала.
— Прекрасно. — Аліна відкрила дверцята. — Знаєш що? Мені треба ще подумати про все це.
— Аліно, стривай! Ми ж кохаємо одне одного!
Вона обернулася:.
— Кохання — це чудово, Сергію. Але я не збираюся тягнути на собі безробітного чоловіка. У мене іпотека за мою крихітну квартирку, яку я плачу зі своєї зарплати. Тим більше, що я тепер теж безробітна. Мені треба подумати. Зателефонуй завтра.
Вона вискочила з автомобіля і хряснула дверцятами.
Сергій остовпіло дивився їй услід. Куди їхати? Додому, до Ірини. Хотів повернути ключ у замку запалення. Але згадав: «Єдина вимога: назад не просись. Я тебе точно не прийму». Він відкинувся на спинку сидіння. Його життя змінилось за годину! У цьому місті віднині на нього ніхто не чекав. Він –самотній, безробітний, безхатько. І усе це – за одну годину!
Цікаві реальні життєві історії читайте тут!