З Миколою Віра познайомилася ще в інституті. Він навчався на вчителя математики, а вона опановувала історію. Обоє жили в гуртожитку, тому бачилися щодня – вранці разом їхали до інституту. А тоді, після пар, разом йшли в бібліотеку, гуляли, ласували морозивом  і поверталися в гуртожиток.

– Віруню, я так тебе люблю, що й життя свого без тебе не уявляю, – сказав одного вечора Микола. – І прошу стати моєю дружиною. Ти згодна?

– Так, – мовила у відповідь вона. – Згодна.

Загалом  то вона мріяла про більш солідного чоловіка. Наприклад, директора великої фірми. З гарним  будинком, дорогим  автомобілем. А не про звичайного учителя. Але що робити, мабуть, директорів на всіх не вистачає.

Весілля гуляли аж три рази. Спершу в гуртожитку, тоді в селі на Черкащині в батьків Віри, а тоді ще раз – в батьків Миколи, які жили в іншій області.

Обоє отримали дипломи з відзнакою і поїхали працювати на Черкащину у Вірине село. Якраз там у школі потребували і математика, і історика. І відразу дали молодому подружжю  будинок.

Так пройшло 5 років. Чоловік часто ловив себе на думці, що, попри роки сімейного життя, він кохає свою Віруню все більше. Та й як її не кохати? Красива, яскрава жінка.

– Колю, тут моя шкільна подруга Катя розповіла, що за два тижні в нас організовують зустріч випускників, – мовила якось Віра. – Це ж 10  років, як ми закінчили школу. А здається, наче вчора. Збираються в кафе в центрі села.

– То йди, – запропонував Микола. – Нехай ваші хлопці позаздрять, що у мене така гарна дружина!

Віра запропонувала йому:

– Може підемо разом?

– Та ні, роботи багато, та й не цікаво буде вам  зі мною. То ж твої однокласники. Йди, Віруню, – сказав  чоловік. – Поговорите, шкільні роки згадаєте….

І Віра почала готуватися до зустрічі. Сіла на два тижні на дієту, терміново замовила у кравчині сукню.

Її старання були не марні – серед однокласниць, які  в селі  фізично працювали від світанку і до пізньої ночі, Віра виглядала найкраще.

– Ти, мабуть, знаєш рецепт еліксиру молодості, – мовив симпатичний чоловік, одягнений у стильний білий костюм. – Ох, Вірочко, ти як була найкращою у нашій школі, такою ж і залишилася!

Антон! Це точно був він! Віра відчула, як у грудях щось тенькнуло. Віра чудово пам’ятає ту мить, коли їх, першокласників, посадили за однією партою. В шкільні роки їх дражнили «женихом і нареченою», а після закінчення школи   Антон поїхав у Італію до родичів. Як казали – на заробітки.

І почалася вечірка. Вино, тости, компліменти.

– Усі ці 10 років я мріяв про нашу зустріч, – шепотів Антон, коли вони почали танцювати. – Робив бізнес, створив велику фірму, побудував віллу. Поїхали зі мною!

«Ось воно»,- подумала Віра. І це Атон! Директор великої фірми, ще й італійської!

А Микола? Ну що ж Микола – звичайний учитель. Може це її шанс? Що буває тільки  раз у житті, іншого не буде. Наважитися? Та вона мабуть весь час кохала Антона…

–Поїдеш?- шепотів він.

Віра пригорнулася до нього.

–То поїдеш?

Вона закохано підвела  очі і кивнула. Однокласники  пішли на став  зустрічати світанок. А вони провели ніч у будинку Антонових батьків. Тихенько прослизнули, щоб нікого не розбудити.

А наступного дня з самого ранку  Віра побігла додому, увійшла тихо, аби не розбудити Миколу,  взяла  сумочку з документами, написати записку:

«Ти повинен мене зрозуміти. Я все життя кохала тільки його. І тепер хочу бути разом із ним …»

Ще мить вагалася: тут – Микола, простий учитель і остогидле село. А там – бізнесмен Антон і сонячна Італія.  Вона рішуче  поклала аркуш на стіл, на видне місце, щоб відразу помітив, коли прокинеться.  Вислизнула на вулицю  і помчала до будинку, у якому жили батьки Антона.

На порозі зіштовхнулася з Антоновою мамою:

• Я до Антона…
• До Антона? А він щойно поїхав,- здивувалася мати.
• Як поїхав?- ошелешено запитала Віра.
• Викликав таксі і поїхав. Так квапився! Сказав, що у нього за три години літак із Києва до Мілану…
• Літак?- вона відчула що стає важко дихати. – А можете мені дати його телефон?
• Телефон? – мати стенула плечима. – Вибач, але, мабуть, ні. Якщо його дружина дізнається, що Антону телефонує інша жінка… Італійки знаєш які ревниві! А вона ще й бізнес-вумен. Директорка  великої фірми. Він, якщо чесно, у неї на побігеньках. Дуже боїться її розізлити. Так що вибач, телефон не можу дати.
• Дружина? Директорка великої фірми? – Віра знесилено опустилася на ганок.

Перед очима закружляли кола. І серед них –  білий аркуш, залишений на видному місці. Щоб відразу побачив, Микола, коли прокинеться…