Кілька прекрасних букетів від небезпечного психа.

Кур’єр  віддав мені розкішний букет, сказав, що доставка оплачена.   Ні записки, ні візитки. Мабуть, у мене з’явився шанувальник! Може, водій з нашої фірми? Останнім часом Славко зачастив у бухгалтерію — захо­дить кілька разів на день, підсідає до мене, поговорити на різні теми: про погоду, про ціни, про ковід…  А учора запропонував випити кави. Крім нього, наче, нікому надіслати мені квіти.

Наступного дня я прийшла на ро­боту рано — треба було терміново закінчити звіт. На моєму столі сто­яв… горщик із фіалками!  Хто б це? У коридорах офісу нікого, тільки в кімнаті водіїв світло. Відчинила двері: Славко на місці, читає якийсь детектив, жде вказівки начальства. Підвів голову – очі, як п’ять копійок. Захопила його зненацька. «Привіт. Спасибі за квіти». «Які квіти?» Впевнена, здивування він лише удав, враховуючи, що в офісі більше нікого не було.

А вечором коли прийшла додому, виявила на порозі кошик троянд. Аж  тут пискнув мобільний — прийшло повідомлення: «Сподобалися квіти?» Відіслала відповідь: «Так, дякую». Ну аж занадто шифрується Славко!

Я вже збиралася лягти спати, як рап­том прийшло ще одно повідомлення: «У тебе гарна білизна. Але та, у якій ти була позавчора, мені подобається більше».

Стало трохи моторошно! Він іще й спостерігає за мною! Звідкіля? Навпроти світилася вікнами дев’ятиповерхівки. Зняв квартиру? Ну так він швидко «вилетить в трубу» з його водійською зарплатою.  Я квапливо накинула халат, вим­кнула світло в кімнаті і щільно зашторила вікна.

Неза­баром про­кинувся мобільний: «Навіщо ти це зробила? Не хочеш, щоб я дивився на тебе?»   Ну це вже занадто!

Наступні два дні (а це були вихідні) двічі  знаходила під дверима букети: перший раз – десять троянд, дру­гий — білі лілії, шість штук. Парна кількість мене трохи злякала.  У понеділок увечері зайшла у водійську і сказала Славкові, що не всякий жарт смішний. Я знаю, що він любить детективи, але те, що цікаво в детективі, — страшно у реальному житті.

«Анжело,  я не писав ніяких повідомлень! — ви­гукнув Славко. — Не заперечуєш, якщо я тебе додому проведу?»

«Не треба!» — відсахнувшись скрик­нула я. Додому не йшла, а бігла. Коли залишалося пройти всього п’ятдесят  метрів,  хтось підкрався ззаду і затулив мені обличчя рукою, в якій була хустинка. У ніс вдарив запах хлороформу, поча­ла мутитися свідомість. Останнє, що запам’ятала, мене тягнуть до машини. Коли прийшла до тями, зрозуміла, що лежу на газоні, а метрів за десять б’ються двоє чоловіків. В одному з них я впізнала Славка.

Яке щастя, що патрульні машини поліції іноді опиняються у потрібний час у потрібному місці! У відділок забрали всіх трьох. Оперативних допитав мене, і я правдиво розповіла йому і про квіти, і про  повідомлення, і про свої підозри.

Уважно вислухавши, поліцейський поставив переді мною чашку:

«Ось, випийте чаю, заспо­койтеся, а я скоро повернусь». Хвилин за п’ятнадцять у кімнату за­йшов… Славко: «Ходімо, Анжело».

«Тебе відпустили?  Стривай… А хто той чоловік, з яким ти бився?» «Його до психлікарні відправили. Живе у будинку навпроти. Він і не приховував, що писав тобі повідомлення та надсилав квіти. Нібито, йому був знак небесний, що ваша спільна дитина стане рятівником людства, але тільки в тому випадку, якщо він буде виховувати її сам, уже після твоєї смерті. Тому й квітів була парна кількість».

«Значить псих! Ну, тепер зрозуміло… Але як він проніс букет фіалок в наш офіс?»

Славко помітно почервонів:

«Фіалки то я приніс. Не наважився зізнатися. Я ж не знав, що той «квітковий псих» саме влаштував тобі облогу. Просто збіг обставин».

«А як ти опинився біля мого будинку?» «Вибач, ти була така налякана, тож я, все ж, вирішив про­вести тебе. Непомітно. А той ненормальний раптом із кущів вискочив! І тебе до машини потягнув… Я ледве встиг».

Біля під’їзду, я сказала:

«Спасибі тобі, Славо. До завтра…»

«То ти тепер хоч не відмовлятимешся, щоб я тебе проводжав додому?»

«Ну, ні, – підвівшись навшпиньки, я поцілувала Славка в щоку. — Тепер вже, точно, не відмовлюся».