Клацання валізи в тиші квартири прозвучало оглушливо голосно. Ніна акуратно розправила складку на пальті, перекинула через руку сумку й глянула в дзеркало.
Звідти на неї дивилася втомлена жінка зі згаслим поглядом і сивиною, яку вона вже кілька місяців не знаходила сил зафарбувати. А їй було лише п’ятдесят чотири.
З кухні вийшов Віктор. У розтягнутих на колінах спортивних штанях, із невдоволено підтиснутими губами.
— Ну і куди ти зібралася, «королево драми»? — хмикнув він. — До своїх розлучених подружок? Посидиш пару днів, поплачеш — і повернешся? Кому ти вже потрібна! Ні зовнішності, ні нормальної професії. Іди борщ нагрій — валізу вона дістала…
Вона вперше за тридцять років шлюбу подивилася на нього, як на чужу, неприємну людину.
— Борщ у холодильнику, Вітю. Вистачить на три дні. А далі — сам.
Двері зачинилися. Віктор ще постояв у передпокої, упевнений, що за хвилину вона повернеться. Але в під’їзді було тихо.
Їхній шлюб задушливо буденним. Віктор не пив, не бив посуд, справно приносив зарплату інженера. Але він повільно, по краплині, випивав із Ніни життя.
Усі тридцять років вона була «трохи не така». Суп трохи пересолений, сукня трохи повнить, її зарплатня бухгалтерки в дитячому садку — смішна. Якщо вона з чогось раділа, він поспішав засмутити її. Якщо сумувала — називав істеричкою. Він так довго втовкмачував їй, що вона сіра мишка, яка без нього пропаде, що Ніна в це щиро повірила.
Точкою неповернення стала пересічна, як для їхніх стосунків, дрібниця. Із преміальної виплати вона купила собі нові туфлі. Недорогі, але вишукані, бордового кольору. Віктор побачив коробку, зневажливо скривився й кинув: «Краще б не туфлі купила, а крем від зморшок».
І в серці Ніни луснула тонка, натягнута до межі струна. Вона зрозуміла: якщо залишиться з ним ще на один день — просто перестане існувати.
Перші тижні Ніні було важко. Вона винайняла крихітну квартирку на околиці Черкас. Грошей було обмаль. Вечорами, слухаючи гул машин за вікном, плакала від липкого страху. А раптом він мав рацію? Раптом вона зробила найбільшу дурницю у своєму житті?
Та одного ранку вона прокинулася з чітким усвідомленням: їй більше не треба виправдовуватися, не потрібно вгадувати в якому настрої повернувся з роботи чоловік, не треба варити ненависний холодець і прасувати його сорочки.
Ніна взяла куплену напередодні фарбу для волосся й підійшла до дзеркала. Наступного дня вона звільнилася з дитячого садка, де зарплата була й справді мізерна, і дивом улаштувалася у великий квітковий салон помічницею флористки.
Господиня салону швидко помітила, що Ніна має бездоганний смак. Уже за місяць вона доручала їй складала дорогі авторські букети.
Робота з красою лікувала. Лікували й люди, які приходили по квіти: вони усміхалися, дякували, говорили компліменти. Ніна й сама почала розквітати.
Виявилося, що в п’ятдесят чотири життя не закінчується, особливо, якщо скинути з плечей важкий мішок чужих претензій. Вона схудла, оновила гардероб, стала часто сміятись.
А як же Віктор? Перший місяць він святкував «свободу». Розкидав шкарпетки, їв пельмені перед телевізором. Був певен: дружина ось-ось повернеться.
На другий місяць пельмені стали поперек горла. Сорочки самі себе не прасували, а пральна машина виявилася складним агрегатом. Віктор почав злитися.
Далі злість змінилася розгубленістю, а потім — тягучою тугою. Без Ніни квартира стала порожньою. Йому не було кому читати нотації, не було на кому самостверджуватися.
Зустрілися вони випадково, за пів року, в торговому центрі. Віктор ішов із пакетом продуктів — сутулий, у жмаканій куртці. Підняв очі — й остовпів.
Назустріч йому йшла симпатична жінка. В елегантному пальті, з хвилястим волоссям мідного відтінку. Свою Ніну він впізнав у цій стильній пані саме по тих фатальних бордових туфлях. Вона безтурботно сміялася, розмовляючи по телефону.
— Ніно? — хрипко гукнув він.
Вона зупинилася. Подивилася на нього здивовано, як на знайомого, якого давно не бачила.
— Привіт, Вітю.
— Ти… це… змінилася, — пробурмотів він, почуваючись дурнем. — Як ти?
— Я чудово, Вітю, — вона всміхнулася. — Поспішаю, вибач.
Вона легко обійшла його, цокаючи підборами. А Віктор лишився стояти посеред шумного коридору, притискаючи до грудей пакет із сосисками й пельменями. Він дивився їй услід і відчував, як усередині все стискається від глухого болю.
Він був готовий віддати що завгодно, аби повернути ту втомлену жінку з валізою — щоб сказати їй: «Пробач мені. Ти мені потрібна».
Та скидалось на те, що цій новій версії Ніни, він зовсім не цікавий. Бо саме без нього вона стала щасливою.