Сергій Петрович зайшов у перукарню підстригтися, і поки чекав своєї черги, погортав жіночий журнал, що лежав на столику. На одній зі сторінок побачив статтю… про свою доньку та її фото. Успішна жінка, власниця великого поліграфічного підприємства. Прізвище, ім’я, по батькові збігаються. Місто – теж. Та і схожа вона на колишню дружину.
Чоловік не бачив доньку 27 років. На початку подружнього життя зрадив дружину, вона дізналась, забрала дворічну Риточку та поїхала до батьків у місто, де народилася.
Сергій Петрович спочатку чекав, що дружина вимагатиме аліментів, але минали місяці, роки, а вона так і не звернулась до суду. Звичайно, якби він захотів, то знайшов би їх, але натомість зійшовся з іншою жінкою, потім були ще одні невдалі стосунки, врешті знайшов собі молоду красуню. На 25 років молодшу. Та щойно чоловіка відправили на заслужений відпочинок і його солідна зарплата у міськвиконкомі перетворилася на не дуже високу пенсію, молода дружина заявила:
– Я поїду за кордон на заробітки, не хочу жити на твою жалюгідну пенсію…
Як потім розповіли «доброзичливці», метка красуня поїхала не на заробітки, а до іспанця, якого знайшла через сайт знайомств. В місто Барселону.
Маючи купу часу на переосмислення свого життя, Сергій Петрович зрозумів, що скривдив свою першу дружину і все життя прожив на відстані від єдиної дитини, але поїзд давно пішов.
Й ось – знайшлася донька! Він непомітно вирвав із журналу сторінку з публікацією, сховав і відніс додому.
І що більше він дивився на портрет доньки, то сильнішим було бажання побачитися з нею, а там… Хай буде що буде, але вона має знати, що він її не кидав, так сталося… Навіть якщо просто вислухає, і на тому спасибі.
Тож Сергій Петрович зібрався і поїхав.
Підійшов до прохідної доньчиного підприємства. Але охоронець до директорки не пустив. Один із працівників вказав йому на автомобіль керівниці – новеньке «БМВ». Сергій Петрович вирішив дочекатися її біля автівки. І дочекався. Відразу впізнав. Вона пройшла повз, а він подибав слідом. Вона сіла в авто, але не зачинила дверцята. Уважно дивилася на нього.
– Здрастуй донечко, це я, твій батько, – зміг якось вичавити із себе. І був вражений її відповіддю:
– Я здогадалась, що це ти, – і, відчинивши двері поруч з водієм просто й буденно запропонувала. – Сідай!
Сергій Петрович очікував будь-якого прийому, але не такого. Він довго підбирав слова для виправдання, а дочка знову здивувала його:
– Та не мучся, я лаяти тебе не буду, мама перед смертю зізналася, що це вона тебе кинула і поїхала, обірвавши всі зв’язки. А ти й не шукав…
Гаразд, ти приїхав глянути на мене чи назавжди? – знову ошелешила його донька.
– Хотілося б залишитися біля тебе. В одному місті. Я обіцяю не турбувати, ні про що не просити, просто хоч раз на місяць бачитися.
– Домовилися: у мене є порожня однокімнатна квартира, будеш там жити.
І донька раптом зупинила авто й розридалася, як скривджена дитина:
– Господи, я так чекала на тебе стільки років! Поруч ні дідусів, ні бабусь, удвох із мамою, вона багато працювала, а я – в цілодобовому садку. Потім у школі – в групі продовженого дня. Зростала слабкою, мене часто кривдили, а я кричала: «Ось приїде мій тато, він вам усім покаже!» А ти все не їхав…
Тут уже заплакав батько. Наридавшись досхочу, поїхали в нове житло татуся.
Дорогою Маргарита розповіла, що коли всі позбувалися ваучерів, головна бухгалтерка її фірми скуповувала їх за безцінь. Рита наслідувала її приклад. Коли почалася приватизація, вони склалися і викупили друкарню. Швидко розбагатіли. Потім головбухша виїхала до Ізраїлю і продала їй свою частину акцій. Так Маргарита стала власницею великого підприємства. Час був важкий, через постійну боротьбу за місце під сонцем, Рита не змогла влаштувати своє особисте життя. Новоявлений батько щиро втішав доньку:
– Ти обов’язково вийдеш заміж! Красива, при грошах – мрія, а не жінка!
– Тату, – Маргарита з таким задоволенням вимовила це слово, – чоловіки побоюються мене, кажуть, що я занадто владна.
– Ну і нехай такі йдуть лісом, навіщо тобі слабкий чоловік?!
І вони обидва засміялися. Рита влаштувала батька й обдзвонила кращих подруг із такою новиною. Вони примчали до неї, щоб «привести до тями», як пояснила одна з них.
– Навіщо він тобі? Старий, хворий, згадав, що є донька, аби доглядала…
– Мовчіть! – обірвала усіх Марго. – По-перше, він не старий, трохи за шістдесят. А, по-друге, у вас у всіх є батьки, і я теж хочу, щоб у мене був. Раз я була його позбавлена в дитинстві, нехай хоч тепер побуду поруч із ним. І чому я маю відмовитися від таких довгоочікуваних слів: «Здрастуй, донечко, це я, твій батько…»
Життєву історію на просторах Інтернету знайшла https://www.gospoda.com.ua