Владислав усміхнувся: все йшло чудово. Щойно він уклав вигідний контракт. Настрій – вищий клас. Гроші – тепер тільки його, зобов’язань – ніяких. З дружиною щойно розлучився.
Якщо чесно, колись Владислав одружився скоріше на її грошах і високій посаді тестя, що відкривала двері до серйозного бізнесу.
Сама ж дружина – інша справа. Владислав знав: Ірина любила його. У хвилини ніжності зізнавалася в коханні, казала, що він – єдиний і найкращий на світі.
Нещодавно дружина дізналась про його інтрижку з секретаркою. Сказала:
- Ти зробив боляче мені. Шкода тільки, ти не знаєш сам, що хочеш довести.
Він не очікував від дружини цих слів. Напевно, такою відвертою вона була до того лише раз, коли поверталися з села, де жила його старенька мама.
- Знаєш, про що я подумала? Про те, що твоя мама вже дуже старенька. Їй нелегко жити у селі. Давай заберемо її до нас. Місця вистачить.
Він ледь не злетів в кювет від несподіванки.
- А кому вона у місті, потрібна?
- Господи, як ти можеш? Невже не боїшся, що там, на небесах…
- Небеса глухі. І сліпі, Ірино! Інакше…
Владислав не доказав, що інакше вони, ці небеса, не допустили б того, як він поводився останнім часом. Давно вже за спиною тестя й Ірини відкрив нову фірму на своє ім’я, забувши, що гроші – сімейні.
Тільки через місяць, коли Ірина подала на розлучення, – Владислав дізнався, про що вона хотіла сказати, але так і не сказала йому в той день. Ірина чекала на дитину. Але сказала про це його мамі.
А далі почалися судові розбірки. Він судився з Іриною за кожен сантиметр площі, точніше, з тестем, на якого був записаний особняк. Щодо бізнесу Владислав був спокійний – він давно переписав на себе все, що міг.
Тож все вирішилось якнайкраще для нього. А тепер – до нової подружки. Дорогою купив шампанське, цукерки. Не життя а казка! Мчав на своїй розкішній іномарці, незважаючи на потік машин. Колись Ірина просила його скидати швидкість.
Натиснув на газ, пішов на обгін. І тільки в останню мить зауважив, як на його легковик зі шаленою швидкістю летить вантажний фургон.
Отямився в лікарні.
– У вас є хтось із рідних? Назвіть адресу, телефон, – чув далекий, ніби з підземелля, голос лікаря.
Рідні? Мама… Ні, вона дуже стара, нічим йому не допоможе. Ірина? Тепер і вона – чужа. Але у нього насправді більше нікого немає. Зачекайте, що з його руками, з усім тілом? Поворухнутися не може, а ще він нічого не бачить. Боже, як так, наче ще мить тому усе було так чудово…
- За вами потрібен особливий догляд. Назвіть хоч якийсь телефон, – просив лікар.
Те, що в палату зайшла Ірина, Владислав зрозумів відразу: це були її улюблені парфуми. Вони пахли вербою, шкіркою мандарина і ще чимось невловимо весняним. Присіла на краєчок ліжка.
- Не хвилюйся, тобі не можна. Добре, що ти назвав медикам мою адресу. До речі, вони запевняють, що все буде добре. Руки-ноги тобі вилікують. Хребет не пошкоджений, значить, будеш ходити.
Він і сам все знає. Нехай краще розпитає, що з його очима?
Ірина вловила його думку.
- Тут складніше. Лікар каже, що пошкоджений зоровий нерв. Може, доведеться зробити кілька операцій. За необхідності – скерують до столиці.
Владислав відчув: вона встала.
- Ще прийдеш?
- Не знаю. Я зробила все необхідне. Розпорядилися коштами для лікування, найняла для тебе доглядальницю.
Владислав пережив одну операцію, другу, третю. Потім була столиця, консультації різних медичних світил. Всі розводили руками: хіба диво і час повернуть йому зір.
Треба вчитися жити заново. Головне – спокій, позитивні емоції. Легко сказати. Після року поневірянь справи в його фірмі – плачевні. Ні прибутків, ні нових контрактів.
- Їдьте до мами. Ви казали, вона живе в селі. Там тихо, спокійно. Саме те, що вам потрібно. Відпочинете, потім відправимо вас у центр реабілітації, – радив професор.
Тепер він бродив стежками маминого саду. Мама, а ще тактильна тростина для сліпих – його супутники. Він же нічогісінько не бачить. Над ним лише сліпі небеса. Здається, Владислав сказав це вголос.
- Навіщо ти про сумне? Гості у нас скоро будуть, – відповіла на його слова мама.
- Гості? Звідки? До нас же, крім твоїх сусідів, ніхто й не приходить, мамо.
- Гості будуть, тому що вранці в будинок залетіла ластівка.
Як і тоді, в лікарні, Владислав впізнав парфуми Ірини. Чув її кроки.
– Ти?
– І не сама. Я привезла тобі доньку. Ось, вона вже сама ходить.
Маленька тепла долонька торкнулася руки Владислава. Чи то йому здалося, чи так було насправді, але він ніби на мить, на частку секунди побачив яскраве сонячне світло, що пробивалося крізь блакитне небо…
Життєва історія знайдена на просторах інтернету, ще більше історій читайте на сайті https://www.gospoda.com.ua