Заповіт. Реальні життєві історії.

Василя не стало раптово. Він повертався з роботи, присів на лавку, дістав телефон і все. Чоловікові було 64 роки.

Василь був дуже серйозним бізнесменом, до того ж скрупульозним і акуратним. Все у своєму житті любив планувати. Заповіт склав заздалегідь, але тримав його в секреті від двох своїх дорослих синів та молодої дружини Іванки.

А спадщина була значною. Три квартири в центрі міста, заміський будинок, фірма, рахунки у банках з серйозними сумами.

І ось нотаріус призначив день оголошення заповіту. Запросив лише зацікавлених осіб. До списку увійшли сини, Віктор та Микола, дружина та якась, нікому не відома, Ганна.

Її появі дуже здивувалася Іванка, законна дружина, а тепер уже вдова.

Нотаріус пояснив, що і сам нічого не знає. Все, що він довідався – Ганна живе у селі. Має шістдесят років. Живе сама, заміжня не була. Дітей немає. Працювала все життя на заводі.

Сини Микола і Віктор були здивовані не менше, ніж їхня мачуха.

Може родичка далека, чи «перше кохання»? – засміявся Віктор і подивився на мачуху.

Можливо й так, тож не будемо хвилюватися, якщо і залишив їй кілька тисяч. Доведеться поділитися, – невдоволено сказала Іванка.

У призначений день усі спадкоємці зібралися в кабінеті нотаріуса. Брати трималися разом, дружина сіла в глибоке, зручне крісло, а Ганна присіла на край стільця біля дверей.

Нотаріус зачитав останню волю покійного:

Синам – фірма з припискою: «Нехай попрацюють».

Дружині – квартира та машина.

Решта майна та нерухомості, понад сімдесят відсотків від усього, що надбав бізнесмен за життя, він заповів Ганні.

Сказати, що Іванка була незадоволена, це нічого не сказати. Вона і заміж вийшла за набагато старшого чоловіка лише заради його грошей, а тут таке розчарування!

І сини, і вдова, відразу сказали нотаріусу, що збираються оскаржувати заповіт, але нотаріус їх запевнив, що документ складено юридично грамотно і шансів у них жодних немає.

Ганна тихенько встала і вийшла із кабінету нотаріуса. Вона зайшла до найближчого кафе і замовила філіжанку кави. Минуле накотило на неї хвилею спогадів.

У ті роки їй було сімнадцять років, а її братові чотирнадцять. У гості до родичів до їхнього села приїхав міський хлопець. Працював постачальником, гарно заробляв. Приїхав на власному новенькому «Жигулі».

Василь дуже відрізнявся від місцевих ровесників. Щодня пригощав місцевих хлопців у сільському кафе. Хлопці дуже його поважали і юрмились навколо. Того злощасного дня він влаштував конкурс. Хто першим перепливе річку і опиниться на іншому березі, отримає у подарунок портативний магнітофон.

Хто ж із хлопчаків відмовиться від магнітофона? У той час це була велика рідкість. Ось, і попливли. Усі дісталися берега, крім Ганниного брата. Василь відразу в місто повернувся. Сумну історію зам’яли.

Мати від горя злягла. Згодом її не стало. Батько почав у чарку заглядати. Все життя Ганни розсипалось на порох..

«Напевно, мучила його совість, раз спадщину мені відписав, – подумала Ганна. – Але хіба ці гроші повернуть мою сімю? Навіщо мені вони, що я з ними робитиму? Пенсія хороша, мені вистачає.

Ганна зітхнула і повернулася до нотаріуса.

Я чув цю історію, знаю причини вашої спадщини, – вислухавши її, сказав нотаріус. – Знаєте, що я думаю, Василь Іванович був доброю людиною. Скільки його пам’ятаю, він дуже докоряв себе за цю безглузду витівку. Дуже переживав. Ви можете відмовитись від спадщини, Ваше право. Але ці гроші можна вкласти в якусь добру справу.

У нас в селі церква розвалилася. Може нову побудувати? – почала міркувати Ганна. – Грошей вистачить?

Вистачить, – запевнив її нотаріус. – Він був би радий цьому. Та й ви вибачите його. Життя — штука складна.

Та я давно вже вибачила, стільки років минуло, – зітхнула вона.

От і добре, – промовив нотаріус.

Через три роки у маленькому селищі, на березі річки, відкрилася нова церква.