Реальна життєва історія. Освітлене вікно у сніговій імлі.

Ганнуся зустрічалась зі Степаном ще зі школи. Мріяли про весілля, щасливе життя, діточок, проте все змінилось в одну мить. Страшна аварія забрала життя юнакових батьків і докорінно змінила його життя.

– Поки нехай живе з бабусею і дідусем, а там заберемо його до себе, – сказали старші сестри, які на той час вже мешкали зі своїми сім’ями в Італії. – Батьківський будинок ми продаємо, а гроші вкладемо в бізнес. Коли Степан закінчить інститут –візьмемо звідти гроші аби купити йому житло.

Продали будинок і, забравши гроші, через два тижні повернулись до Риму. Ще через місяць дідусеве серце не витримало, і він помер уві сні.

– Донечко, нам потрібно серйозно поговорити, – мовила якось мама Ганнусі. – Бачиш … Степан – тепер сирота. А сирота, як-то кажуть, є пустота. Будинок його батьків і все майно дісталось його сестрам. А вони ще ті спритниці! Сама розумієш, що все, що в нього тепер є, – то старенька бабусина хатинка.

– До чого ти це ведеш, мамо? – не витримала дівчина.

– А до того, що ми люди заможні і хочемо, аби й твій чоловік був таким, – мовила, наче відрубала, мати. – Тому в неділю до нас приїдуть батькові друзі. В них один син — Роман, нежонатий. Поспілкуєтесь, придивитесь одне до одного.

– Мамо, як ти можеш? – закричала Ганнуся. – Я Степана люблю і лише за нього заміж вийду.

Але мати була наполегливою, відверто поговорила зі Степаном та його бабусею. І так поговорила, що наступного дня після випускного юнак подався на заробітки за кордон.

– Твої батьки нам все одно не дадуть бути разом, – сумно мовив він. – І батько твій правий: що я зможу тобі дати?

Відтоді про Степана в селі ніхто нічого не чув. Коли запитували бабусю, то вона відмовчувалась: мовляв, десь на заробітках. А через п’ять років не стало і її.

– Совісті у тебе немає, – дорікала доньці мати. – Он 25 років на носі, а ти все незаміжня. Роман вже двічі пропонував стати його дружиною, а ти все комизишся. Чого чекаєш? Принца на білому коні?

– Чекаю того, кого люблю, – відповіла Ганнуся. – І ти, мамо, це дуже добре знаєш.

– Степана? – підняла брови мати. – Так він же давно одружився в Польщі, має двох діток. Його хресна мати якось розповідала. А хіба я тобі цього не казала?

У відповідь Ганнуся розплакалась. Мати зловтішно раділа – на ходу придумала таку побрехеньку, і донька повірила!

Через три місяці Ганнуся стала дружиною Романа. Однак життя молодих не склалось практично з перших днів. Роман виявився жорстким і дуже вимогливим. Міг накричати на дружину за те, що не вчасно поставила обід на стіл, що борщ надто гарячий або ж, навпаки, чай охолонув. Ганнуся, яка пам’ятала ніжне, трепетне ставлення до неї Степана, дуже боляче реагувала на крики чоловіка.

А коли трапився викидень – замкнулась у собі. Ходила на роботу в другий кінець села, де працювала медсестрою у фельдшерсько-акушерському пункті. Коли бачила жінок з дітками – тихцем змахувала непрохану сльозу, бо після першого викидня трапився другий, а потім ще кілька…

Чоловік ніби й переживав, що в них немає діток, однак, як і вона, замикався в своєму горі. Ніколи не обніме її, не втішить. І від того їй було ще більш боляче.

Так пройшло 20 років. Якось взимку Ганнуся, тепер вже Ганна Степанівна, завідувач сільського ФАПу, поїхала в обласний центр. День промайнув в зустрічах в управлінні охорони здоров’я.

Поверталась додому останнім рейсом. Коли до села  було ще досить далеко, мотор гучно загурчав і затих.

– Приїхали, – сумно мовив водій. – І так невчасно! За пів години буде глупа ніч. Що ж робити?

Автобус поламався посеред поля, пасажирів було лише троє, а до її села лишилось всього п’ять кілометрів. Двоє літніх чоловіків, яким ще було далеко їхати, вирішили лишатись у автобусі та чекати на допомогу, а Ганнуся, повагавшись, пішла пішки. Однак піднялася хуртовина і жінка збилась з дороги. Навколо було все більше кущів і дерев. Йти було важко, а ще – вона страшенно змерзла. Тож, коли почула гавкіт собаки і серед сніжної завірюхи побачила світло у вікні в будинку, який враз наче виріс перед нею, неймовірно зраділа.

– Пустіть мене погрітися, – почала стукати кулаками в двері. – Автобус поламався, а я заблукала.

Коли двері відчинилися і вона підняла очі – не повірила тому, що побачила. Перед нею стояв Степан. Обнявши, міцно пригорнув до грудей і заплакав. Виявилось, що після смерті бабусі він декілька років був на заробітках, потім повернувся, дізнався що вона вийшла заміж і подався в лісники.  Працював у лісовому господарстві сусіднього району, а місяць тому його перевели працювати у рідне село. Оселився у хатинці лісника. До села не ходив. Боявся зустрітися з нею.

– Не минало й дня, щоб я тебе не згадував, – мовив він, цілуючи її.

– А твоя хрещена казала, що ти одружився, – прошепотіла вона.

– Ні, я ніколи не був жонатим, – відповів він. – Такої, як ти не зустрів, а інші мені не потрібні. Я більше не відпущу тебе від себе ані на мить.

– А я не хочу бути без тебе, – прошепотіла вона. – Тільки з тобою.

Ксенія Фірковська