І твоя доля, і твоє щастя будуть в маках.

– Миросю, я кохаю тебе! – палко цілуючи, шепотів їй Дмитро. – Ти така красуня!

Тієї ночі вони стали близькими. Відтоді хлопець часто залишався на ніч в гуртожитку педінституту. В таких випадках Зіна, сусідка по кімнаті першокурсниці філологічного факультету Мирослави, йшла ночувати до подруги в інший корпус. А двоє закоханих насолоджувалися одне одним.

– Миросю, ти лише не ображайся, але особисто мені Дмитро ну зовсім не подобається, – сказала якось Зіна. – Таке враження, що він не щирий з тобою. Боюся, аби тебе не образив.

– Ну що ти, – усміхнулася довірлива Мирослава. – Він просто неймовірний!

– Ти ще маленька і дуже довірлива дівчинка, – відповіла Зіна, яка навчалась на четвертому курсі. – А взагалі можемо піти до тьоті Уляни, вона точно про все розповість.

Наступного дня дівчата були у старої ворожки. Розкинувши карти, вона спершу уважно роздивлялась їх, а тоді, примруживши погляд, глянула на Миросю.

– Той король, з яким ти зустрічаєшся, залишить тебе в казенному домі, – мовила ворожка. – І дуже тобі буде важко. Але ти сильна і витримає усе. А тоді знову зустрінеш його в маках і станеш дуже щасливою.

До гуртожитку Мирослава поверталась похнюпленою. Сусідка вже картала себе за те, що повела її до тієї ворожки. А ще через місяць дівчина дізналася про те, що вагітна.

– Дмитрику, – мовила якось. – Давай одружимось. Я не хочу, аби наша дитина народилась поза шлюбом.

  • Звісно, одружимось, – якось кволо відповів він. – Але трохи пізніше.

Відтоді, відповідно до того, як збільшувався її живіт, молода жінка все частіше заводила розмову про шлюб. І кожного разу чоловік все більше нервував. Як і раніше, він приїжджав до неї в гуртожиток, інколи привозив якісь смаколики. Щоправда, на ніч не залишався, посилаючись на те, що тепер багато працює вдома. Мовляв, оскільки у нас буде поповнення, то потрібно заробляти більше.

Якось вночі Мирославі стало зле. І Зіна подзвонила Дмитрові. Попросила приїхати. Мовляв, потрібна допомога лікарів. Через декілька годин народилось немовля. Семимісячний хлопчик якого відразу забрали в реанімацію.

– То це ти руйнуєш нашу сім’ю? – в палату до змученої породіллі влетіла якась жінка. – Ах ти ж…

Далі на адресу Мирослави пролунали образливі слова та прокльони. Бідолашна не могла зрозуміти, хто це і чому незнайомка так агресивно до неї ставиться. Кудись подівся і Дмитро. Виявилось, що це була його дружина. «Так ось чому та ворожка назвала його королем, а не валетом», – в якусь мить в пам’яті зринули слова старої ворожки. Батька своєї дитини Мирослава більше не побачила. Та й не до нього їй було. В інституті перевелась на заочне відділення, дитину віддала в дитбудинок, а сама з ранку до ночі працювала. Двічі на тиждень бігла побачити сина.

Коли через пів року наважилась поїхати до батьків, вони її прогнали. Мовляв, коли отак осоромила сім’ю, то більше немає в тебе батьків.

Працювала продавчинею в магазині, прибирала в сусідній перукарні. Хапалася за будь-яку роботу, яку лише могла знайти. Знала, що мусить заробити гроші, щоб забрати до себе дитину.

…Пройшло двадцять років. Микола Іванович зібрався у відрядження. Планував проінспектувати школи у віддалених селах області.

– Мирославо Іванівно, поїдете зі мною, – мовив до головного фахівця з виховної роботи облвідділу освіти. – Виїжджаємо завтра о сьомій ранку.

Керівник управління освіти був симпатичним мужчиною 50 років. Чудово знав і любив свою роботу. А ще давно був закоханим в Мирославу і вона, я йому іноді здавалось, стримано приймала його знаки уваги. Вродлива, розумна жінка була відповідальною працівницею. Толком про її особисте життя колеги не знали, надто не любила обговорювати особисте. Знали, що живе з сином і двома котами. І все!

Микола Іванович, спостерігаючи за неї, мріяв про те, як би було чудово, якби вона була його дружиною, але все не наважувався зробити жінці пропозицію! Для себе ухвалив рішення освідчитись Мирославі у відрядженні.

– Яка ж краса! – захоплено мовила жінка, коли вони проїжджали сільською дорогою між полями. – Які красиві маки!

– А давайте зупинимось, зробимо декілька фото, – запропонував керівник.

Вони мовчки насолоджувалися краєвидами. Поле дійсно було фантастично красивим. Пишні, червоні маки у ще зеленому колоссі. Мирослава присіла в квітах, а чоловік фотографував і фотографував її. Світлини виходили дуже красивими.

– Дотягнути до дороги? – враз стрепенулися обоє, почувши, як поруч загуркотів трактор. – Поломка?

– Ні, дякую, все гаразд, – відповів Микола Іванович.

За кермом сидів чоловік незрозумілого віку. От бувають такі – можна дати йому і 40, і усі 60 років. Брудний одяг, неголене обличчя, перегар. Однак він видався Мирославі знайомим. Очі! Це ж очі Дмитра!

– Ти? – він уважно подивився на жінку. – Мирося? А це що за мужик?

Враз Мирослава відчула, як усі її сподівання на зустріч, напророчену ворожкою, тануть, немов хмаринка. Ніби тягар спогадів і сподівань впав з її плечей.

– Я її чоловік, – рішуче сказав Микола Іванович. – Ви щось хотіли?

У відповідь Дмитро щось промимрив. Тим часом Мирослава розвернулась і пішла до авто.

– Миросю, як ви вже, мабуть здогадались, я кохаю вас і прошу вийти за мене заміж, – мовив Микола.

– Я погоджуюсь, – мовила вона і відчула оте знайоме, але таке забуте відчуття  щастя і тепла. Таки права була стара ворожка – в маках зустріла і минуле, і майбутнє.

Ксенія Фірковська